ТРАГЕДІЯ В СЕЛІ  МИХАЙЛІВКА

     Пильно придивися, товарищу, і навіки вкарбуй в своїй пам’яті це зображення на пам’ятнику жертвам фашизму. Його автор, запорізький скульптор, Григорій Микитович Кропівко, увічнив частку людської трагедії, яка трапилася близько села Михайлівка в 1942 році.

     В дитячому будинку села Михайлівки, що на Томаківщині, жили й виховувались діти – сироти. Батьківщина замінила їм батьків, дбала про те, щоб здійснилися мрії юних. Адже в нашій країні немає знедолених дітей.

     В жаркий червневий день 1941 року над  Михайлівкою сходило сонце, але звістка, важка як свинець, про віроломний напад фашистської Німеччини, краяла й дитячі серця.

     Все рідше чувся сміх дітей. А коли німці увійшли в село й зовсім замовк. В дитячому будинку поселився голод і холод. І зрозуміла дітвора, що насунулася біда. Діти зрозуміли, що німецькі загарбники несуть радянським людям знущання, кров і смерть. Коли якийсь малюк, прокинувшись вночі, просив їсти, його лякають: «Не кричи, а то прийде німець».

     А незабаром стало найстрашніше. Був березень 1942 року. Рано – вранці до дитячого будинку підкотили дві кінні підводи. Брязкаючи збруєю і гримлячи кованими чобітьми, німці ввалилися до дитячих спалень. Малюки від страху збилися в кутки, не розуміючи, чого хочуть від них ці злі люди. Перекладач, намагаючись надати обличчю лагідного виразу, сказав дітям: «Збирайтеся на нову квартиру. Пан комендант турбується про вас і хоче показати, як німці люблять дітей».

      Малеча опиралась. Тоді німці почали виганяти їх з приміщення і строїти в ряд. Багато дітей були роздягнуті, роззуті. Тремтячи від холоду і страху, притискалися один до одного. Хворих почали садити на підводи, а коли не вистачало місць, почали садити поверх сидячих, і сміючись, говорили: «Нічого, доїдуть, їхати недалеко!»

      В кінці села німці повернули колону до протитанкового рову. До свідомості старший  дітей дійшло, яку «нову квартиру» приготували їм гітлерівці. Діти зрозуміли, що їх привезли на розстріл, і гнівний протест охопив дитячі серця. Голубоока русокоса дівчинка Тоня, кидаючи виклик фашистським звірам сказала: «Давайте заспіваємо!» З глибини колони спочатку несміливо, потім все сильніше і впевненіше, зазвучала пісня. Ніякі окрики й удари знавіснілих гітлерівців не могли зупинити дитячого співу. На порозі смерті діти співали про Батьківщину, яка дала їм щасливе дитинство. Так прощалися з життям юні патріоти. Пісня не обірвалася і з першими пострілами. Зливаючись зі стогонами поранених дітей, з прокляттям на адресу вбивць, пісня наводила на фашистів жах. Вони поспішали закінчити свою чорну, криваву справу.

      Поліцаї зіштовхували дітей в рів чи кидали вхопивши за руки і ноги, а німці розстрілювали їх з автоматів. Один з хлопчиків, Володя Зеленко, плакав і просив не розстрілювати його, та нелюди були байдужі до дитячих сліз. Здійснивши нечуване злодіяння, фашисти закидали рів, що став могилою землею. Вони не думали тоді про те, що невинно пролита кров виступить з – під землі і покличе до священної помсти дітовбивцям.

      Багато із скинутих у рів були живі і важко поранені. Три доби стогнала жива могила. В страшних муках жило село. Але ніхто не міг врятувати напівживих дітей, бо вбивці залишили біля могили своїх прихвоснів, поліцаїв, які прострілювали всю могилу. На другий і третій день фашисти знову проходили до рову й добивали беззахисних дітей, які ще подавали ознаки життя.

      8 січня 1944 року, після визволення села Михайлівки 82 –ою гвардійською стрілецькою дивізією було проведено розслідування і складено акт про звірства фашистських загарбників. До розкопки дитячих трупів було залучено 150 чоловік. Встановлено, що окупанти по – звірячому розстріляли 126 дітей віком від 2, 5 до 16 років. У багатьох були переломані кінцівки, пробиті черепи. Знайдено ложки, котелки, дитячі іграшки.

     Як не намагалися фашистські звірі приховати своє злодійство, це їм не вдалося. Шестеро залишилося в живих і розповіли про вчинену розправу. Врятувався і Ваня Баранов, котрий пізніше потрапив на німецьку каторгу, звідки не повернувся. Він зумів утекти під час розстрілу в протитанковому рові й про пережитий жах розповів Миті Козубу. Врятувалась і Ганна Наумівна Рак. Вона розповіла, що перед розстрілом дітей не годували 3 дні. «Від голоду я і втекла до тітки Мотрі Гаврилової, якій допомагала няньчити дітей. Я попросила кукурудзи, хоча знала, що у солдатки своїх дітей годувати нічим. Пригостила мене жінка чим змогла і залишила ночувати. А вранці почувши, що німці збираються знищити весь дитбудинок заховала мене. Так я врятувалась».

     Живим також залишився Іван Федорович Бондар. Нині він мешкає в Донецькій області. Коли розстрілювали дітей, він стрибнув у рів і по ньому втік. В 1944 році останки дітей було переведено  до  Михайлівки і поховано в братській  могилі біля школи. В якій вони раніше навчались. Через 30 років на могилі ні в чому невинних дітей – жертв фашизму відкрито пам’ятник. Автор Г. М. Кропівко  - увічнив у ньому частину тієї трагедії.

Пам’ятник над братською могилою нагадує все новим і новим поколінням про те, що довелося пережити нашому народові в найкровопролитнішій із воєн.

Пам’ятник, силою свого емоційного враження закликає до боротьби проти фашизму, за мир, за щастя, за світле майбутнє всіх дітей.